Види парадоксів. Парадокс інформ. порядку

ВИДИ ПАРАДОКСІВ

Існують парадокси, які виникають у певній галузі наукового знання в процесі історичного розвитку науки, коли виявляється суперечність між певною усталеною системою знання і новими фактами, між закріпленою в певних парадигмах напрямах досліджень і новими відкриттями, що не укладаються в ці парадигми. Так, наукові відкриття в космології, квантовій фізиці, біології, зроблені у XX ст., суперечать класичним теоріям у цих галузях наук і трактуються як парадоксальні з погляду класичних теорій.

У кожній галузі наукового пізнання з'являються специфічні парадокси - фізичні, хімічні, біологічні, математичні тощо.

Парадокси, які виникають у межах певної наукової теорії, виявляють суперечливість самого руху матеріальних об'єктів, котрі вивчає наука, "двоїстість" природи самого об'єкта дослідження, зумовлюючи переосмислення фундаментальних принципів і парадигм конкретної науки. Наприклад, у теорії квантової хімії виявлено, що електрон навколо ядра в будь-який момент перебуває в кожній елементарній точці простору, хоча електрон - елементарна частинка.

Типи парадоксів

Парадокси за типами логіки класифікували на семантичні й логічні.

Семантичні парадокси виникають у міркуваннях:

Типи парадоксів
Семантичні зв’язки в парадоксі	Логічні зв’язки в  парадоксі
Вираз мови відображає нереальний об’єкт	Заміна протилежностей тотожностями
Різні рівні репрезентації об’єктів мови	Абстракції, що не чітко визначені
Не властиві відношення між виразами	Уведення в логічний ланцюг об’єкта, що лежить за межами контексту
Багатозначне трактування відношень між  частинами змісту та контексту	Припущення неймовірної події як реальної
Абсурдні  виміри на базі числових характеристик  цілого і частинки	Перетин  множин різної природи у парадоксі

- у процесі зв'язку виразів мови з їх предметним значенням, тобто денотатом;

- коли змішуються два рівня символічної репрезентації об'єктів міркувань, а саме - рівень об'єктної мови та метамови;

- коли використовують абстрактні, невизначені терміни, під які можна підвести будь-який об'єкт;

- коли виникає проблема визначення істинності або хибності висловлювань у певному контексті.

До семантичних парадоксів належать: парадокс "Брехун", гетерологічний парадокс, парадокс теорії імен, парадокс (антиномія) відношення найменування.

Парадокс "Брехун" логіки класифікують як антиномію. Його вперше сформулював давньогрецький філософ Евбулід із Мілета, і він має два варіанти виразу: 1. Дехто каже "Я брешу"; 2. Критянин Епіменід казав: "Усі критяни - - брехуни".

Смисл парадоксу "Брехун" полягає в тому, що не можна однозначно визначити істинність або хибність висловлювання "Я брешу". Так, якщо Епіменід не бреше, то його висловлювання істинне і, отже, Епіменід є брехун; якщо Епіменід бреше, то його висловлювання - хибне, отже, Епіменід не є брехуном. Отримуємо антиномію - "Епіменід бреше і не бреше", або "Висловлювання "Я брешу" істинне, оскільки воно хибне, і хибне, оскільки воно істинне".

Іншу модифікацію парадоксу "Брехун" сформулював англійський логік П. Журден: "Висловлювання, написане на першому боці цієї картки, - істинне; а на другому боці тієї ж картки написано: Висловлювання, написане на другому боці цієї картки, - хибне". Якщо перше висловлювання істинне, то друге висловлювання також істинне, оскільки в першому висловлюванні стверджується, що друге висловлювання - істинне. Але якщо друге висловлювання істинне, то "перше висловлювання - хибне" - хибне. Отже, з двох можливих припущень істинності цих двох висловлювань виникає суперечність.

Учені пропонували багато способів вирішення парадоксу "Брехун". Наприклад, польський логік А. Тарський запропонував чітко розрізняти рівні мови - об'єктної та метамови. Саме висловлювання "Я брешу" сформульоване об'єктною мовою, а те, що воно є парадоксальним, визначається на рівні його металогічного аналізу засобами метамови. Для цього варто створити формалізовану мову, яка містить: висловлювання А, предикат істини Р. Формула Р1 (А) г А (висловлювання А -істинне, якщо і лише якщо А). Це означає: висловлювання А істинне тоді й тільки тоді, коли висловлювання А справді істинне, тобто фіксує (відображає) існування предмета, про який йдеться у висловлюванні.

Висловлювання критянина Епіменіда "Всі критяни - - брехуни" також виражено об'єктною мовою. Згідно з металогічним аналізом, Епіменід також є брехуном, оскільки він, як критянин, входить до класу мешканців острова Крит. Якщо б Епіменід не був критянином, то висловлювання " Усі критяни - брехуни" не було б парадоксальним.

Гетерологічний парадокс сформулював К. Греллінг (1886- 1941 рр.). Це парадокс, який виникає унаслідок виокремлення таких виразів мови, як прикметники, значенням котрих є властивості, наприклад, "червоне", "нове", "старе", "українське". Слово, що має властивість Р, іменем якого воно є, називається автологічним. Слово, яке не є автологічним, називають гетерологічним. Якщо слово (прикметник) позначає властивість, притаманну йому самому, то його називають автологічним. Це, наприклад, слово "українське", а слова "біле", "чорне" не є словами автологічними, отже, вони - гетерологічні. До якого виду слів - автологічних чи гетерологічних належить саме слово "гетерологічне"? Отримуємо антиномію: "Якщо слово "гетерологічне" - гетерологічне, то воно не гетерологічне, а якщо воно не гетерологічне, то воно гетерологічне".

Парадокс теорії імен - семантичний парадокс, який виник у межах теорії логічної семантики, що розробили Г. Фреге, Б. Рассел, Р. Карнап та інші логіки, замінюючи власне ім'я дескрипцією і навпаки, дескрипцію власним іменем (див. 2.2.4). Власне ім'я - простий знак, яким позначається одиничний (індивідуальний) предмет. Дескрипція - складний знак, в якому визначають властивості предмета або відношення між класами. Якщо в певному контексті підмінити власне ім'я дескрипцією, то виникає семантичний парадокс. Наприклад, за Б. Расселом, власне ім'я "Вальтер Скотт" і дескрипція "автор "Веверлея" вказують на один предмет, відповідно, твердження. "Король Генріх IV бажає знати, чи є Вальтер Скотт автором "Веверлея" не містить парадокса, але, якщо замінити власне ім'я "Вальтер Скотт" дескрипцією "автор "Веверлея", то отримуємо твердження: "Король Генріх IV бажає знати, чи є Вальтер Скотт Вальтером Скоттом", яке парадоксальне.

Логічні парадокси - парадокси, які виникли в межах певної логічної теорії у процесі розвитку науки логіки. До логічних парадоксів належать парадокси матеріальної імплікації, парадокси строгої імплікації, парадокси епістемічної логіки, парадокси логіки існування та ін. (зміст цих парадоксів буде визначений у контексті аналізу конкретної логічної теорії, де виникли ці парадокси).

Парадокс теорії класів (множин). У логіко-математичній теорії класів (множин) англійський логік і математик Б. Рассел виявив логічну суперечність, яка отримала назву парадоксу (антиномії) класів (множин). Усі множини можна поділити на такі види: 1. Множини, які не є елементами самих себе. Такі множини називають власними. Наприклад, множина усіх держав, усіх натуральних чисел, усіх книг у науковій бібліотеці університету міста Н. тощо.

2. Множини, які є елементами самих себе. Такі множини називають невласними. Перший вид множин позначається символом М₁, а другий - символом М₂.  Далі припускаємо, що можна утворити множину М тих і лише тих множин, які є власними, тобто усіх тих множин, котрі не містять самих себе як елементи. Ця множина -  суперечлива, оскільки, за визначенням, вона належить до числа своїх елементів тоді й тільки тоді, коли вона не належить до їх числа.

Для вирішення парадоксу теорії множин Б. Рассел розробив теорію типів, сутність якої полягає ось у чому. Всі множини можна поділити на типи, кожен з котрих відокремлює елементи, що належать лише до одного типу і не належать до іншого. Так створюється ієрархія типів множин: нульовий тип містить лише елементи, що мають властивість Р , перший тип містить елементи, що мають властивості Р1; другий тип - що має властивості Р2 і под. Кожен тип означає певний рівень абстрагування й узагальнення множин: а) звичайна множина; б) незвичайна множина (множина всіх множин), тобто множина, яка містить саму себе як елемент. До якої множини віднести множину всіх звичайних множин? На думку Б. Рассела, теорія типів дає змогу виокремити ієрархію множин і тим самим подолати парадокс теорії множин.

Популярними варіантами парадоксу теорії множин є парадокси "Мер муніципалітету" та "Перукар".

Парадокс "Мер муніципалітету" сформулював американський логік С. Кліні (1909-1994 рр.) як популярний варіант парадоксу теорії множин. "Кожен муніципалітет у Голландії повинен мати мера, і два різні муніципалітети не можуть мати одного і того самого мера. Іноді виявляється, що мер не мешкає у своєму муніципалітеті. Припускаємо, що видано закон, згідно з яким певну територію виділяють лише для таких мерів, які не мешкають у своїх муніципалітетах, і він зобов'язує всіх мерів поселитися на цій території. Ще припустимо, що цих мерів виявилося стільки, що ця територія Н. утворює муніципалітет. Де повинен мешкати мер муніципалітету Я.?"

Парадокс "Перукар" - другий популярний варіант парадоксу теорії множин. "Перукар голить тих і лише тих чоловіків одного селища, котрі не голяться самі. Чи голить перукар самого себе?"

Парадокс світового інформаційного порядку

Міжнародний інформаційний порядок (МІП) є елементом глобалістського проекту. Як виявляється із самої назви, він містить у собі всі процеси міжкультурних комунікацій, що відбуваються за допомогою в основному технічних інформаційних систем як індивідуального (персональні комп'ютери), так і масового характеру (преса, ТВ, інтернет, супутникові й інші системи передачі та поширення знань).

Що стосується змісту, то в основному канали М1П наповнюються звичайною медійною інформацією, тобто новинами, розважальними програмами і рекламою, що відповідає знанням, які виробляються і нормативно регулюються за допомогою правил як конституційно-правової (повсякденне знання, суспільна думка), такі економічної (реклама, комерційна інформація) сфер. Відповідно до ідеї, що закладалася міжнародними культурними організаціями в основу МІП, його зміст повинен був у деякій квазінауковій формі, тобто потрібній відповідно до вимог об'єктивності, раціональності, обґрунтованості, представляти загально значущу інформацію про культурне надбання різних народів; на практиці ці канали виявляються перевантаженими комерційною і розважальною інформацією. Хоча розважальна інформація також має в основному комерційний характер, тому що має функцію товару.

Крім того, оскільки МІП задумувався й організовувався як знаряддя подолання культурного і державного ізоляціонізму, те, що передавалося по його каналах, часто суперечило інформаційній політиці урядів, які або просто дезінформували своїх громадян стосовно політики владних структур, або використовували мас-медіа для мобілізації й інтеграції сил усередині країни, піднесення національного духу, реалізації протекціоністських заходів в економіці та культурі. Утому і в іншому випадках вплив МІП виявлявся на практиці втручанням ззовні у внутрішню політичну ситуацію тієї чи іншої держави і викликав як протест із боку урядів, так і активну протидію з боку різних фундаменталістських національних і культурних рухів.

Формально всі учасники світового інформаційного порядку рівноправні. На практиці вага того чи іншого учасника визначається станом і рівнем економічного і технічного розвитку країни. Вирішальну роль відіграють фінансові і технічні можливості виробництва та трансляції знань. Як правило, інформація, вироблена і поширена країною в межах МІП, відбиває її політичні інтереси. У результаті країни-реципієнти піддаються через канали МІП інформаційному впливу, що серйозно коректує чи навіть принципово орієнтує розвиток у них політичних подій. Ціною закриття цих каналів може бути тільки інформаційна ізоляція, що також не на користь більшості країн, тому що знижує інформаційний і творчий потенціал і в результаті відбивається на їхньому економічному розвитку.

Кращий приклад - СРСР, де політика інформаційної самоізоляції призвела до того, що країна, яка нагромадила гігантський інтелектуальний і технологічний потенціал та мала, зокрема, космічні системи зв'язку (що, власне, і є необхідною умовою рівноправного включення в МІП), "проспала" нову інформаційно-технологічну чи, краще сказати, когнітивно-технологічну революцію, яка змінила обличчя світу. Виною тому була несформованість конституційно-правових принципів і перенесення центру ваги в розробленні та застосуванні нових технологій на військову сферу з характерними для неї вимогами таємності.

Додаткова інформація

Відсутність достатнього технологічного рівня й убогість фінансів у більшості країн - учасниць МІП - перетворює міжнародні інформаційні потоки у вулицю з однобічним рухом, де інформація направляється в розвинутих індустріальних країн до країн третього світу де існують інформаційні потоки більш низького рівня спільності — від США до Європи, а також від Західної Європи до Східної. Цей розподіл інформаційних потоків є відображенням глобального розподілу знання.

Нині багато говориться про поліцентричну організацію світового співтовариства. Беруться до уваги безліч параметрів: політичний вплив, економічна сила, військові можливості, зокрема наявність ядерної зброї, традиційні сфери впливу, зумовлені культурною спільністю, розмір територій, кількість населення тощо і робиться висновок про наявність у світі кількох центрів сил, у суперництві та взаємодії яких складається "геостратегічний" світовий порядок. Світові інформаційні взаємодії в цих розрахунках знаходяться десь на одному з останніх місць. Насправді саме вони найбільш показові (хоча і мало відчутні, якщо підходити до справи з погляду критеріїв тридцятирічної, піввікової чи навіть вікової давнини, начебто кількості броненосців, танків, ракет). Розподіл сил на світовій арені залежить від розподілу знань і форм його організації в кожному з потенційних світових центрів. З цього погляду США поза конкуренцією, тому що володіє найзначнішим запасом знань і, як можна судити, найдосконалішою когнітивною політикою. Це і відбивається в сучасній організації світового інформаційного порядку, що яскраво демонструє однополярність сучасного світу.

Такий розвиток не є несподіваним, більше того, його можна вважати природним, якщо взяти до уваги тенденцію глобалізації, яка імпліцитно міститься в радикально-ліберальній ідеології. З погляду змісту світовий інформаційний порядок регулюється саме принципами ліберального підходу: основний наголос робиться на економічній і політичній модернізації та правах людини. А ідея рівного забезпечення когнітивно-інформаційних прав особистості незалежно від раси, національності, державної належності покладена в саму основу міжнародного інформаційного порядку. Виявляється повна конгруентність трьох головних складових світового інформаційного порядку: логіки ідеології, змісту пропонованих знань і його організаційних принципів. Одне підкріплює і заохочує інше та навпаки. Логіка ідеології вимагає глобальної експансії. З трактування прав людини як універсальних прав і модернізації як "природної" тенденції соціального життя природно випливає необхідність їх загальної і повсюдної пропаганди. Вони розглядаються як фактично існуючі, хоча поки що, можливо, і не актуалізовані в тій чи іншій країні. Тому боротьба за права людини виявляється не стільки пропагандою цих прав, скільки ствердженням реальності проти примар фундаменталізму. Нарешті, віднесення когнітивно-інформаційних прав до універсальних прав людини, покладене в основу організації світового інформаційного порядку, припускає його глобальний характер і наділяє міжнародних менеджерів МІП відповідною мотивацією.

Виявляється, таким чином, що світовий інформаційний порядок заснований на парадоксі: він припускає рівне співробітництво культур та ідеологій, що володіють не тільки нерівними економічними і технічними можливостями, але й нерівними потенційними, закладеними усередині самих ідеологій, можливостями поширення. Ліберально-демократична ідеологія володіє вбудованим механізмом глобалізації, вона — глобальна ідеологія за своїми вихідними індивідуалістичними передумовами. Навпаки, консервативні "фундаменталізми", з якими вона бореться, таких механізмів не мають, вони за визначенням, прив'язані до місця, території, фундаменту, а саме "фундаментальні", локальні, як правило, зосереджені на собі. Так, будь-який національний фундаменталізм розраховує на об'єднання і консолідацію нації, релігійний фундаменталізм - на об єднання і консолідацію віруючих одиієї релігії. Консолідація відбувається шляхом підкреслення своєї особливості, відмінності від інших. Глобалізація ж, навпаки, орієнтована на виділення і підкреслення загального, як правило, за рахунок зниження питомої ваги партикулярних компонентів.

Суть парадоксу, таким чином, полягає в наступному: глобалізація в межах МІП когнітивно-інформаційних прав індивідуума, що переслідує своєю метою розкриття можливостей самовираження різних культур, завдяки ідеологічній логіці цього процесу веде до редукції культурного різноманіття і нівелювання національних, культурних, релігійних та інших особистісних типів. Але ще більш парадоксально, шо це називалося "німецькою ідеєю свободи". Е.Трельч писав: "Єдиним теоретично обґрунтованим виходом з цієї ситуації є ідея консервативної революції, яка логічно веде до ідеї співтовариства народів, де кожен народ здатний і заохочується до розвитку відповідно до власних традиційних принципів, на власному фундаменті".

Консервативне рішення?

Ще в 1916 р. Е.Трельч опублікував статтю "Німецька ідея свободи ", де трактував свободу переважно в гегелівському дусі: як свідоме і відповідальне підпорядкування себе індивідуумом цілої держави: "Поряд з вільним прийняттям відповідальності німецька ідея свободи містить у собі право духовних індивідуальностей і їхню взаємну повагу. Це означає систему взаємної поваги і вільного розвитку народних індивідуальностей із правом обмежуватися тим, що необхідно для державного існування, і з взаємною повагою свободи розвитку в цих межах". "Право народних індивідуальностей" протиставлялося гегемоністським, універсалістським претензіям теорії прогресу і мислилося так само, як знаряддя революцій двадцятого століття, що стануть для кожного з народів "відкриттям власного духу" і шляху до мирного співіснування народів, кожного на власних підставах.

Зрозуміло, що в цьому випадку суб'єктами когнітивно-інформаційних прав є не особистості, а держави. І право на визначення того, що є власна традиція, у, чому полягає власний фундамент, відходить державі. Фактично ідея консервативної революції в її інтернаціональному аспекті є ідеєю світового співтовариства як співтовариства фундаменталізмів. Ліберальному фундаменталізму в такій компанії не вжитися.